Творчі роботи учнів

Інтерактивний плакат "Чарівний світ Емми Андієвської" 

Інфографіка "Життя і творчість Емми Андієвської"

Творчі роботи учнів до Всеукраїнського конкурсу "Стежаками Каменяра"

Щоб не трапилось біди - обережним будь завжди

Оповідання про хлопчика

Три дні тому, маленькому Андрійкові виповнилося дев’ять років. Хлопчик був дуже скромний та ввічливий.

Одного разу, йшовши додому зі школи, зупинився Андрійко біля старого дерев’яного будинку, та спостерігав таку картину: двоє розбишак - один старший, другий-зовсім малий, намагалися підпалити гілля. Хлопчик знав, що таке робити не можна, тому підійшов ближче:

-Що ж ви робите? – почав запитувати Андрій.

-А ти що, хіба не бачиш? Зараз будемо багаття палити, –відповів той, що був старший.

-Та тут не можна!- заперечив хлопець, намагаючись забрати сірники з рук розбишак.

-Ха-ха-ха. Щоб ми такого малого слухались? Та ніколи! Я хочу розвести багаття, – беручи та запалюючи сірник, каже старший.

-Але це може привести до пожежі! А якщо цей будинок якоїсь бабусі, їй ніде буде жити! – намагався переконати Андрій хлопців.

Поки хлопець це казав, бешкетники підпалили гілля. Вогонь неймовірно швидко, наче перелетів на ту саму дерев’яну будівлю.І це вже буласправжнісінька пожежа. Шибайголови, які підпалили це все, одразу втекли. Залишився тільки Андрійко.

На мить хлопчик навіть злякався та також думав про втечу. Але зрозумів, що він - єдина надія врятувати будинок. Знайшовши в портфелі телефон, Андрій зателефонував за номером 101. Всі ж знають, що це телефон пожежних!? Як на диво, поруч була навіть адреса будинку. І цю вулицю назвав хлопчик, поки розмовляв з пожежниками.

Через десять хвилин пожежна машина була вже на місці. І вже через двадцять - повністю потушили вогонь. На диво, будинок майже не постраждав, тільки трошки прогорів дах.

Андрійко настільки захопився роботою пожежних, що стояв, наче вкопаний,і дивився за рятувальною операцією. Його навіть не посварили, адже пожежники одразу зрозуміли, такий хлопець не міг підпалити це все.

Минуло багато років. Якщо бути точним- двадцять. Андрій вже працює пожежним. Так, з того дня ця професія стала мрією хлопця. І вже зараз він її здійснив.

До речі, щодо долі того будинку. На тому місці збудована нова, велика, світла будівля. Хазяїн такої розкішної оселі - той самий пожежний Андрій.

Будьте обережні! Не тільки з вогнем, а й взагалі в житті.Та не забувайте мріяти!

Іашвілі Софія, ЗОШ №6, 10 клас

Романенко Софія

Вірш

Батьківщина й мама

Люба ненька Україна,

Яка ти красива…

Скільки в тебе тих лісів

І ланів зелених.

Пишу тобі цього листа,

Бо люблю без тями

Твою красу, твою весну

І це свято Мами.

Вона в мене теж одна,

Як ти, Батьківщино,

І її я теж люблю

Щиро до безтями.

Є нагода – подарую

Квіти ці весняні,

Які любить так вона,

Моя рідна мама.

Прийде свято – зацвітуть

Всі сади й діброви.

Усміхнуться разом тут

Батьківщина й мама.

Твір

Бойовий шлях прадіда Івана

  

Підготувала учениця 5 (9) – А класу

 Романенко Софія Владиславівна

Вчитель Романенко Тетяна Анатоліївна

Друга світова стала найбільшою трагедією в історії людства. У ній брали участь десятки країн. Ніколи до цього історія не знала війни з такою кількістю жертв. Наша країна теж була залучена в ці події. Немає родини, яка б не втратила близьких у цьому кошмарі. Моїй сім’ї  пощастило, адже прадід, на той час молодий чоловік Дзюба Іван Павлович, повернувся з фронту живим. З великою повагою і пошаною згадуємо його 9 Травня та й на Провідки, коли родина збирається пом’янути рідних, похованих на Григорівському кладовищі Красноармійського району.

Розпочалася Друга світова війна 1 вересня 1939 року. У цей день нацистська Німеччина напала на Польщу, розділивши її територію з Радянським Союзом. Потім Японія почала війну з США. Захопивши половину Європи, нацисти пішли війною на Радянський Союз, де панував інший тоталітарний режим. Друга світова війна тривала шість років і закінчилася аж у вересні 1945 року, коли Японія здалася під натиском союзних сил.

Мій прадід пішов на фронт у 1943 році самим звичайним солдатом 4-го Українського фронту, брав участь у звільнені Криму від нацистських загарбників.

Під час звільнення міста Мелітополя на початку осені 1943 року німці, бажаючи дати рішучий оборонний бій наступаючим частинам наших військ, приступили до зведення оборонної лінії. Прадід служив у фронтовій артилерії і отримував накази підвозити кіньми снаряди для пушок на передову.

Пушка, яку  він обслуговував, несподівано замовкла. Солдат Іван отримав наказ від командира непомітно підійти, обстежити її на пошкодження і відтягти від лінії фронту. Всюди летіли  снаряди, свистіли кулі. Разом з ним на завдання пішов молодший лейтенант. Повзли тихо, але раптом товариш зачепив гільзи і роздався свист куль. Політпрацівник залишився в укритті, а мій прадід поповз далі (рішуча була людина) обстеживши прилад, прийшов до висновку, що пошкоджене колесо не буде заважати роботі пушки, і , приклавши чимало зусиль почав котити її до «своїх», допомагали маскувальна сітка і молодий політпрацівник.

            Взагалі, зі слів уже мого діда, прадід Іван був небалакучий і не полюбляв вихвалятися своїми вчинками, хоча з цією пушкою, ще не все розказано. Як у гуморесці Остапа Вишні, командир взводу забажав приписати до цього бойового вчинку свою жінку, як це звучить не кумедно, але це так. Жінка, звичайно, видалася ні до чого, тому ніхто ніякої нагороди і не отримав.

         Не все на фронті було смішним, були і диверсії, коли чекали на снаряди, а приходив ешелон із звичайними валянками.

         Уже зрозуміло, що для передових частин не вистачало артилерії, тому йшли у хід коні, на які покладалися чималі надії.

         Так і моєму прадіду дісталося: в його коня потрапив осколок і командир  наказав будь-яким способом замінити пораненого коня, інакше трибунал. Але питання: «На якого? Де знайти бойового?» - міркує прадід Іван. Яка радість, на пасовиську відпочивають коні. Недовго думаючи, він украв одного і продовжив шлях звільнення Криму.

І ось, одного разу, незнайомець чіпляється на шию до цього вороного і кричить: «Мій кінь! Це мій кінь!». Зчепилися не тільки солдати, а й два командира, але переміг здоровий глузд і одна мета до перемоги.

         9 Травня 1944 року після генерального штурму був звільнений Севастополь. «Третій сталінський удар» - Кримська наступальна операція – привів до повного звільнення Кримського півострова від нацистів і повернув контроль над Чорним морем. Івана Павловича відправили у відпустку, яка і стала завершенням його бойового шляху, на згадку про який лишився трофей:  баян, леза для гоління і губна гармошка. І хоча прадід не закінчив жодного музичного закладу, грав марш «Прощання слов’янки» добре.

         Дзюба Іван Павлович був нагороджений орденом Червоної Зірки ІІ ступеня. Саме ним дуже пишався прадід і майже ніколи не розлучався з нагородою, напевне дорогою ціною дісталася йому. Вже після війни він отримав запрошення відвідати Державний музей героїчної оборони та визволення Севастополя та дізнався про те, що саме у списку бійців, що брали участь у звільненні міста є і його прізвище.

Мені б не хотілося стверджувати: хто правий, хто винен. Багато людей тоді стали героями, захищаючи те, що було для них святим. Але все людство винне в тому, що допустило таку війну. Люди забували, що вони - люди.

Друга світова - це зламані долі, розбите щастя, втрачене дитинство, розлучені закохані, розірвані сім'ї. Це військові злочини: тортури та знущання, досліди над живими людьми. Це спалені міста та села, заміновані поля, концтабори.

Ніякі інтереси та амбіції не виправдовують масового вбивства. Сподіваюсь, що Друга світова залишиться останньою світовою війною в історії.

Втрачений скарб

Оповідання

Десь не зовсім далеко, майже поруч, народився малий хлопчик. Чомусь він відразу не сподобався своїм батькам. Може й справді дитинка була не  дуже гарна. У нього стирчали вуха, були вузенькі очі та майже не було волосся. Дітей же не вибирають, як і батьків! Але вони думали інакше. Це була дуже заможна сім`я й така дитина, на їх розсуд, була дуже ганебною для них.  Хлопця понесли лікарі, він протягував руки до матері й плакав, а вона лише відвертала голову. Батьки залишили його у дитбудинку.

Минав час.  Пройшло вже майже  десять  років. Батьки хлопчика, Марина та Артем, народили дуже красиву доньку і назвали її Аріна. Вони дуже любили  доньку і тому віддавали їй все. Хлопчик з дитбудинку довго не мав імені. Тоді він сам вирішив його придумати і назвався Сашком. Хлопчик був розумною дитиною, на відміну від своїх однолітків. Коли він  пішов до школи, його постійно дражнили і, навіть, били. Але в школі Саша познайомився з дівчиною, яку звали Віка. Вона одна добре відносилась до хлопця. Віка була дуже красивою і розумно, тому Сашко не розумів, чому вона саме з ним.

Кожна дитина має мрію. Ось і Сашко мріяв стати пожежником. Колись у дитинстві йому не допомагали, тому він вирішив, що  буде допомагати тим, хто у потрапить у скрутну ситуацію. Хлопець вирішив спитати вчительку, чи можна відправитись до пожежної частини для тренування. Сашко поділився новиною з Вікою. Звичайно ж подружка підтримала його у справі. Вони відправились за дозволом.

-                     Маріє Іванівно, чи можу я з Вікою відправитись на тренування в пожежну частину? - спитав Сашко.

-                     Звичайно ж… Ні! Ха-ха-ха, – сміялась вчителька і , як завжди, уходила від надоїдливих дітей.

Їх вчителька була суворою. Марія Іванівна була старою і дуже злою. Через це її називали «Старою Скрягою». Інколи Сашко дивився на паралельну групу й тільки мріяв про це. Там вчителька була навпаки молодою та доброю, завжди підтримувала і допомагала дітям у їх мріях.

Діти не здавались! Вночі, коли всі вже спали вони брали необхідні речі, виходили із кімнат, підбирались до вже сонної «Старої Скряги», забирали в неї ключі, відмикали двері та вибігали на волю. До пожежної частини було не далеко. Діти пролазили на майданчик для тренувань. Сашко  тренувався, а Віка підбадьорювала його. Спочатку у хлопця не виходило, але тренування за тренуванням, і в нього все покращувалось. Залишилось лише декілька днів потерпіти, але однієї ночі діти у коридорі зустрілись з вчителькою. Вони дуже зраділи, коли зрозуміли, що це не «Стара Скряга», а вчителька паралельної групи.

-                     Що ви тут робите?- запитала вона.

Діти розповіли всю історію. Вони чекали від неї сварок, але вчителька відповіла лише це:

-                     Я вас не здам, але вам потрібно з цим зав`язувати. Якщо хтось дізнається, буде все дуже погано і для вас, і для мене!

-                     Гаразд.

Діти ще не знали, що за стіною стоїть «Стара Скряга» і все чує. Цього разу вона не схопила їх.

Друзі побігли на місце тренувань. Але й тут не все було так добре. Спочатку були закриті ворота – діти перелізли; потім Сашко звалися з паркана; після цього загавкав пес і це почула охорона. Діти побігли стрімголов.

Але і в дитбудинку на них чекав сюрприз. Їхня вихователька зустрічала дітей на головному вході. Вона взяла Сашка і Віку за вуха й потягла до директора. Друзів дуже сильно покарали, а молоду виховательку звільнили.

Так і минали роки. Діти дорослішали. Дорослі старіли. Старі помирали.

Ось так і «Стара Скряга» якось занедужала. Ніхто з дітей не хотів їй допомагати: ні лікаря викликати, ні дорослим повідомити.  Багато поганого вона зробила дітям за своє життя. Особливо вона не любила Сашка і Віку. Але саме вони зжалілись і викликали лікаря.

Через декілька років діти стали повнолітніми і вступили у самостійне життя. Кожен зайнявся улюбленою справою. Так і Сашко став пожежником.  На той момент він перетворився на справжнього красеня.  Хлопець так і підтримував зв`язок з Вікою.

Сашко відразу приступив до роботи. Але  викликів не було. Довго він чекав, і ось у найзаможнішому куточку міста виникла пожежа. Сашко з командою відправився на виклик.

Коли вони під’їхали, то побачили трьох людей з собачкою. Сашко чомусь дивився на жінку, а вона на нього. Але вмить Сашка штовхнув його товариш. Пожежу загасили швидко. Майже нічого не було пошкоджено, тому господарі запросили їх на чай.  Пожежники дізналися, що їх  звали Марина і Артем, а їх доньку – Аріша.  Сашко був дуже  схожий на Марину і вона зрозуміла, що це її син. Після цього випадку батьки дуже тісно спілкувались з Сашком.  Він одружився на Віці, у них народилась  донька. І коли вона підросла, стала також красива, як і її батьки. А Сашко так і продовжував допомагати людям. За своє життя він врятував багато людей, які потім віддячували йому.

 Бакланова Анастасія Олексіївна, 13 років

 nastyabaklanova22 @ gmail.ua